З Гостомеля – на фронт

1 рік тому Газета Гостомеля 0

Багато бійців, перед тим, як потрапити в зону  АТО, самі укладають контракти, стають солдатами. Чимало із них обрали для себе абсолютно нову бригаду, яку створили за натовським зразком. Це 1-а бригада швидкого реагування Національної гвардії України, яка сформована в Гостомелі Київської області.

Для довідок: Бригада швидкого реагування Національної гвардії України. Київська область, Гостомель, вул. Проскурівська, 1. Служба кадрів: (098) 614-50-47, (095) 686-28-63, (073) 474-68-63. E-mail: 3018kadru@ukr.net

Розмовляємо з одним із бійців, який проходив спецпідготовку у Гостомельській бригаді Нацгвардії Олександром Хаджиновим.

– З першого дня війни я намагався відновитися у військкоматі, – розповідає Олександр Хаджинов. – У 2005 році мене списали – переніс дві операції на легенях. Травма, отримана в дитинстві, дала про себе знати, коли я виріс. Протягом п’яти років у плевру просочувався повітря. В результаті легеня лопнуло. Довелося оперувати. І мене комісували. А я ж з дитинства мріяв стати морпехом. Під час моїх поїздок в АТО говорив командирам, що хотів би служити. А потім у мене настав період розчарування. Напевно, як і багатьом жителям нашої країни, час від часу мені здавалося, що тут нічого неможливо змінити, навіть якщо намагаєшся. Якось мені розповіли, що формується бригада по натовському зразку. І під час відбору я повірив в те, що у нас можливо створити щось нове.

Очі Олександра загоряються. Про пройдені випробування він розповідає з явним задоволенням.

– Велике поліно стало нашим бойовим другом, – дивує мене співрозмовник. – Його потрібно було тягати з собою: на обід, на маршкидках. Ми і прес качали, затиснувши поліно перед собою, навіть спали, поклавши його поруч. Це показувало, чи може людина ефективно працювати в команді. Наскільки це було важко, настільки ж і цікаво. До вечора, коли нам дозволили лягти спати, ми зробили велику дурницю – роздяглися. Я просто був щасливий, що нарешті-то ліг. Але о першій годині ночі нас підняли по тривозі. Пам’ятаю, вибираюся з спальника, а у мене кожен м’яз гуде. Навіть кліпати  було боляче! Але потрібно було одягнутися і, тримаючи над головою колоду, прибігти на плац. Загалом, в намет ми бігали кілька разів: то хтось черевик забув, то хтось без куртки залишився. Нарешті нормально вишикувалися. І нам протягом півтори години розповідали про історію України, задавали питання, проводили тести. Якщо хтось із нас засинав, ми з колодою над головою починали присідати, продовжуючи слухати лекцію. Мені було дуже цікаво, хоча лив дощ, було холодно і я промок, вибачте, до трусів.

– Все, що ви розповідаєте, нагадує фільм «Солдат Джейн».

– Ми всі його згадали, – розсміявся Олександр. – Багато чого було схоже. І піти кожен міг в будь-який момент. Але мені з групою пощастило – все витримали. У мене самого постійно був азарт: будь-що-будь хотів довести, що можу витримати всі випробування до кінця.

– У бригаду прийшли тільки добровольці?

– Відбір проходили і мобілізовані. Більшість тих, хто там зараз тренується, пройшли АТО.  З багатьма ми бачилися на передовій. Нас об’єднало спільне бажання своїми руками змінювати нашу країну, проводити реформи. І нам дали такий шанс. У бригаду здійснюється правильний відбір, тут дійсно вчать по натовським стандартам.

З особливими інтонаціями Олександр розповідав про 12-кілометровому маршкидок. Він був командиром групи.

– Ми постійно долали різні смуги перешкод – то потрібно було проповзти під колючим дротом або в тунелі, то перестрибнути через бар’єри, то лізти кудись в гору, – продовжує Хаджинов. – І все це під дощем, який лив усі дні випробувань. Якось ми підійшли до пагорбу. Нам дали наказ: треба зайняти висоту. Одну людину я відправив заходити з тилу. Іншого бійця інструктор «призначив» пораненим – немов би у нього немає обох ніг. Його на собі потяг наш витривалий «Слоник». Хлопець з села, простий, але як скаже щось – неймовірно влучно. А яка у нього витримка! Думаю, його загнати неможливо. Загалом, піднімаємося ми з поліном, і раптом наш поранений стає на ноги. Тут же підходить інструктор: «На початок дистанції. І відіжміться двадцять разів ». Я тоді пожартував: «Безногий, якщо ще раз у тебе ноги виростуть , я тобі їх сам обрубаю» …

Відбір тривав чотири дні. Але в цей період бажаючі потрапити в підрозділ повинні були показати і фізичну витривалість, і моральну стійкість до випробувань. Спали дуже мало.

– В останній день потрібно було пройти 25-кілометрову дистанцію з усіма смугами перешкод, – каже Олександр. – Уже, слава Богу, не з колодою, а з усіма своїми речами. Одному бійцю з групи, що йде перед нами, було дуже важко. Я, бажаючи допомогти, взяв його рюкзак. Коли ми дійшли до висоти і за бійцем приїхала машина, запитав інструктора: «Можна віддати рюкзак?» «Ти взяв – ти тепер і неси», – почув у відповідь …

Олександра визначили в розвідку.

– Мені це було близько, адже багато часу співпрацював з розвідниками, в зоні АТО розвідував нові дороги і стежки…

Віолета Кіртака